• Ви знаходитесь тут:

  • Головна
  • НОВИНИ
  • Відзначення 85 річниці від дня народження Ліни Костенко

Відзначення 85 річниці від дня народження Ліни Костенко

2015-03-19

/Files/images/IMG_20150319_094919.jpg

/Files/images/IMG_20150319_124000.jpg/Files/images/IMG_20150319_122722.jpg/Files/images/IMG_20150319_121101.jpg/Files/images/IMG_20150319_120828.jpg

19 березня Слобідська ЗОШ І-ІІІ ступенів відзначила 85 річницю від дня народження Ліни Костенко. Вчителька української мови та літератури Шелудько Ольга Миколаївна раом учнями 10-11-х класів провели тематичну лінійку.

Вступне слово вчителя. Любі друзі! Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова видатного українського митця Ліни Василівни Костенко. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

Вслухайтесь у Слово Поета, серцем доторкніться його чар, вдумайтесь в його глибокий зміст – і вам відкриється багато таємниць, життєвих і поетичних.

Отже, запрошуємо вас у поетичну кавярню«Світ Ліни Василівни Костенко»

Ліна Костенко - "І все на світі треба пережити"

Я в людей не проситиму сили,

Я нічого в житті не просила,

Як не просять гранітні схили,

Щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

В кожне слово, почуте від мене,

В кожен погляд очей моїх сірих,

В кожну ласку рук нестудених.

I ведучий. Вона не любить розпо­відати про себе. На запитання, що стосуються її біографічних момен­тів, говорить: «Із моїх творів може­те дізнатись про мене все, що вас цікавить».

II ведучий. Гадаю, що так відповіда­ють поети з органічною потребою бути правдивими у слові. Вони не фальшивлять, не приймають яки­хось показних, «красивих» поз. І якщо відсилають до своїх творів, то роблять це тому, що ручаються за їх абсолютну правдивість і вірять у те, що їм вдалося в них самовиразитись.

I ведучий. Світи Ліни Костенко... І чари, і музика, і біль, і бентежні асоціа­ції — вся от? небуденність, отой захват од простору і висоти.

IІ ведучий. Напровесні, коли на Київщи­ні ще лежать сніги, але в чистому небі вже миготять вогники зірок, 19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко в неве­личкому зеленому Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього 6 років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у її пам'яті.

На сцену входить батько з маленькою Ліною.

Ліна. Як тут завжди красиво, таточ­ку. А правда, що кожне місто має свою історію?

Батько. Так, дочко.

Ліна. Розкажи, тату, ти ж багато знаєш.

Батько. Своєрідний дух витає над цими високими берегами Дніпра. Він породжується близькістю Три­пілля, розкопки біля якого відкри­ли найдревніший пласт нашої куль­тури, названої Трипільською. Наш рідний Ржищів є свідком багатові­кової боротьби українського народу за волю. Він пам'ятає долю народ­ного повстання під проводом Павлюка, Острянині, Скидана. Міс­то не раз споряджало своїх воїнів у походи Богдана Хмельницького.

I ведучий. Про це допитливій дівчинці розповідав батько. А знав він навди­вовижу багато. Поліглот-самородок (він знав 12 мов), працюючи вчите­лем у школі, був здатний викладати і викладав мало не всі предмети.

Учень читає вірш.

МАТИ.

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

У ті часи, страшні та волохаті,

коли в степах там хто не воював, —

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

I ведучий. Коли Ліні виповнилося 6 років, сім'я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив «чорний ворон» батька на цілих 10 років.

IІ ведучий. Маленька Ліна тоді ще не уяв­ляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла зми­ритися в душі, за що і чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно, так грубо принизили, відірвали від неї й від матері та забрали на все її цим аре­штом охмарене дитинство.

I ведучий. А потім була війна. Евакуація. Страшні, сумні біженські мандри. Психологи вважають, що випробу­вані катастрофами й катаклізмами діти надто швидко дорослішають, мають очі збагачених багатолітнім досвідом сивих поважних старців. Війну маленька Ліна сприйняла саме такими очима.

I ведучий. Воєнні дитячі віршовані про­би були не дитячими. На жаль, ті поезії не збереглися. їй запам'ята­лось: притулившись до краю окопу, вона осколком писала на його стіні свій перший вірш. Писала велики­ми друкованими літерами. Вона не запам'ятала того вірша, хоч знає, що він був не про зайчика і не про вовка, а про щось інше, зовсім недитяче. Бо ж недитячими були страшні враження, які вона нама­галася висловити своїм першим віршем.

Учениця читає вірш «Мій перший вірш написаний в окопі»

МІЙ ПЕРШИЙ ВІРШ НАПИСАНИЙ В ОКОПІ

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубили зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлинулась наша переправа —

Через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім'ї тулились кілька діб.

О, перший; біль тих недитячих вражень,

Який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

Це вже було мі зайчиком, ні вовком,

Кривавий світ, обвуглена зоря! —

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря, —

Той перший віршик, притулив­шись скраю,

Щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам'ятаю.

Снаряд упав — осипалась стіна.

I ведучий. У післявоєнні роки почала від­відувати літературну студію при Спілці письменників України. Колишні учасники студії й досі пам'ятають тендітну з розкіш­ним хвилястим волоссям вродли­ву дівчину. Найбільш проникливі здогадувалися, - що в неї рідкісне обдарування, що вона - діамант, який потребує тільки огранення. Ліна і сама відчувала своє покли­кання.

Звучить вірш «Доля».

ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих

і скнар, продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш.

А другі — як бідні Міньйони.

Хто купував собі Долю за гріш.

А хто — за мільйони.

Дехто щастям платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто — вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

І глянула їй в обличчя смутне,

Душею покликала очі.

— Ти все одно не візьмеш мене,— сказала Вона неохоче.

— А може, візьму?

— Ти собі затям, — сказала вона суворо. —

За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе.

— То хто ж ти така? Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

— Поезія — рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось: минула ніч.

І скінчився сон. А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною станеться —

у мене жодних претензій нема

до Долі — моєї обраниці.

Ліна. Інша акустика – “Доля”

Л і н а К о с т е н к о.

Що сьогодні?

Який веселий фрагмент

із моєї шаленої д о л і?

Усміхається правда очима легенд

і свобода – очима неволі.

В е д у ч и й. Ліна Василівна Костенко, Поет, філософ, безстрашний, самобутньо й напружено мислячий митець, кришталево чесний перед своїм народом і власною совістю. Її геній, незважаючи на всі катастрофи, гоніння й замовчування, був і залишається могутнім незламним деревом, олімпом сучасної поетичної думки. Саме 17 березня 2015р. Ліна Костенко святкуватиме своє 85-річчя.Проживає нині в Києві,невтомно працює.

В е д у ч а. Ліну Костенко звинувачували в найтяжчих гріхах, говорили про ідейну хибність її творчості. Вона надовго замовкла, але не покаялася, а продовжувала писати, тільки вже в шухляду.

Л і н а К о с т е н к о.

Наснився мені чудернацький базар:

під небом, у чистому полі,

для різних людей,

для щедрих і скнар,

продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто – і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто – золотом золотим.

А дехто – вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя смутне,

душею покликала очі.

Богдан Ступка, вірш Ліни Костенко "Крила"

Здушили сльози – не
виходь на люди.
Болить душа – не
виявляй
на вид.

ІНСЦЕНУВАННЯ

Д о л я. Ти все одно не візьмеш мене…

Л і н а К о с т е н к о.

А може, візьму?

Д о л я. Ти собі затям…

За мене треба платити життям,

а я принесу тобі горе.

Л і н а К о с т е н к о.

То хто ж ти така?

Як твоє ім’я? Чи варта такої плати?

Д о л я. Поезія – рідна сестра моя.

Правда людська – наша мати.

Л і н а К о с т е н к о.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось:

минула ніч. І скінчився сон.

А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

В е д у ч и й. Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна і нечестолюбна, рідко спілкується з репортерами. Ми майже не бачимо її на телеекрані.

В е д у ч а. У нас добре навчилися не помічати особливо яскравих зірок, робити вигляд, що їх не існує. Ще замолоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів і підлабузників. Її поезія була криком протесту.

Ч и т е ц ь.

Блюстителі, халтура – ваше хобі.

Ви, фабриканти вір і недовір,

зробити вам би по духовній пробі –

вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

а щонайбільше просто на сто грам.

I ведучий. Ліна Костенко була свідком того, з якою радістю літературна молодь демонструвала своє, наці­ональне. Молода поетеса відчува­ла себе щасливою. Вона, донька репресованого інтелігента, добре знала, скількох письменників було розстріляно і заслано на Соловки.

I ведучий. Закінчила з відзнакою інститут і повернулась до Києва. Одну за одною Ліна Костенко видає збір­ки — «Проміння землі» (1957) та. «Відлига» (1958). І всі, хто стежив за літературним процесом, відчу­ли, що в поезію прийшла неабияка творча особистість. 1961 р. — збірка «Мандрівки серця».

I ведучий. Коли «хрущовська відлига» почала підмерзати у 1963 р. поете­са подала у видавництво четверту книгу своїх поезій - «Зоряний інте­грал». У цій збірці Ліна Костенко гнівно заявила у вічі системі:

(На фоні «Балади № 1 саль мінор, ор. 23 Шопена)

Я скоро буду виходити на вулиці

Києва з траурною пов'язкою

на рукаві умирає мати поезії мого народу!

Все називається Україною Універмаг, ресторан, фабрика.

Хліб український, телебачення теж українське.

На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі.

У шовінізму кігті підсвідомі.

Сім'я все ж вольна і нова.

Та тільки мати ледь жива.

Вона була б і вмерла вже не раз,

та все питає, і на смертнім ложі, — а де ж те

Слово, що його Тарас коло людей поставив на сторожі?!

I ведучий. Якби збірка вийшла, вона б стала неперевершеним явищем в українській літературі. Та вихід спочатку затримали, потім спробу­вали авторку умовити щось поміня­ти, щось викинути, щось дописати на замовлення. Не вийшло. Ліна затялася не на життя, а на смерть. За височайшим велінням політич­ного олігарха верстку розсипали.

IІ ведучий. Вірш «Мимовільний парафраз» написаний від імені тоталітарної системи.

МИМОВІЛЬНИЙ ПАРАФРАЗ

Поет, не дорожи любовію народной,

бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібний дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь, і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть.

IІ ведучий. Лірик ніжний і чистий, яко­му доступно передати у слові вищу красу інтимності, — скаже про Ліну Василівну Іван Бокій.

Ігор Жук та Ольга Богомолець – “Любов Нансена”

I ведучий. Не шукайте в довідниках, статтях, есе фактів з інтимного життя Ліни Василівни. Печаль її поезії каже нам, що вона щаслива в нещасній любові, і нещасна в щасливій.

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили мені.

Несказане лишилось несказанним.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обірви.

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

Не розміняй на спотички доріг.

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена.

Та що поробиш, тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни... Моя любове!

Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

I ведучий.«Вона красива у своєму смутку і сліпучо осяйна в радості», — так сказав про цю жінку В. Симоненко.

I ведучий.16 довгих років радянська влада «консервувала» поезію Ліни Костенко, не допускала її голос до людей. Поетесу викреслили зі спис­ку діючих поетів, її прізвище обми­нали мовчанкою критики й літера­турознавці

В е д у ч и й. Політичні наглядачі за літературою дуже боялися, щоб слово Ліни Костенко не набувало всенародного поширення і не збурило людей. Вони боялися недаремно. Це слово мало на всіх вплив набагато більший, аніж усі агітаційні засоби функціонерів від культури.

Ч и т е ц ь.

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав мучився болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Кiлькiсть переглядiв: 123